Чому хлопчик, для якого батько написав Вінні-Пуха, зненавидів цю книгу

Перша книга А. А. Мілна про Вінні-Пуха побачила світ сто років тому — у жовтні 1926 року. Вона полюбилася багатьом поколінням дітей у всьому світі, проте той, хто надихнув автора на її створення — його власний син, — зізнався в інтерв'ю BBC, що воліє "тікати, коли хтось заводить про це розмову".

"Вінні, пообіцяй, що ти ніколи про мене не забудеш. Навіть коли мені буде сто років".

Ці слова, сповнені щему, Крістофер Робін каже своєму плюшевому ведмедику Вінні-Пуху в останньому розділі книги "Дім на Пуховому узліссі".

Британському прозаїку й драматургу А. А. Мілну не варто було хвилюватися. Перша книга про Вінні-Пуха вийшла друком 100 років тому, у жовтні 1926 року, і познайомила читачів із персонажами, списаними із сина автора та його іграшок: зворушливо нетямущим ведмедиком Пухом, полохливим П'ятачком, гіперактивним Тигрою та песимістичним Іа-Іа.

Ці герої не лише не були забуті — за минуле століття вони вийшли далеко за межі свого ідилічного дому, Стоакрового лісу, і зажили власним, окремим життям.

З 1966 року вони стали героями анімаційних та ігрових фільмів студії Disney — і потрапили у мережу того, що нині є однією з найкасовіших медіафраншиз в історії.

У Польщі Вінні-Пух навіть опинився в центрі скандалу через звинувачення в "неприйнятності", став приводом для створення мемів, що висміюють голову КНР Сі Цзіньпіна, а також породив іронічні теорії в поп-культурі, згідно з якими мешканцям Стоакрового лісу "поставили діагнози" — різні психологічні розлади.

Однак насправді поява Вінні-Пуха та подальшого успіху книг про нього виявилася непростим випробуванням для сина Мілна, який фігурує в них під іменем Крістофер Робін.

У 1976 році в ефірі програми BBC Desert Island Discs він розповів, що був "у захваті й відчував гордість", коли книги вийшли друком уперше, але згодом, коли він трохи підріс, радість від того, що його пов'язують із Вінні-Пухом, "почала тьмяніти".

Згодом у нього виникло гостре невдоволення тим, що батько використав у своїй творчості їхні дитячі забавки — ті самі, в які вони грали в лісі Ешдаун (графство Східний Сассекс, Англія), що став прообразом Стоакрового лісу.

"Мені здавалося, ніби батько досяг свого успіху, видершись на плечі маленької дитини — мене. Ніби він поцупив моє добре ім'я, залишивши мені натомість лише порожню славу "сина того самого Мілна", — писав Крістофер у своїх мемуарах "Зачаровані місця" (The Enchanted Places), виданих у 1974 році.

Як розповідає фільм 2017 року "Прощавай, Крістофере Робіне", його дитинство було не зовсім таким безтурботним, як у книжках Мілна.

"У ті часи таких дітей, як я, виховували няні. І, по суті, усе моє дитинство — аж до десяти років — минуло під опікою няні", — розповів він в інтерв'ю BBC у 1971 році.

Він розповів, що в ранньому дитинстві майже не знав своїх батьків.

"І батько, і мати трималися досить відсторонено, принаймні доки мені не виповнилося років дев'ять… Я бачив їх лише в певні години дня".

Він також зазначив, що книжки не були призначені для нього: "[Мій батько] мною не переймався. Він писав для себе".

Сором'язливість і ревнощі

У своїх мемуарах Крістофер Мілн згадував: коли один журналіст сказав його батькові, що в його книжках "відчувається глибоке розуміння дітей і любов до них", той відповів: "Я не те щоб аж так сильно їх люблю… і вже точно ніколи не відчував до них жодної сентиментальності".

У тому ж інтерв'ю, відповідаючи на запитання, як загальна відомість вплинула на його сина, А. А. Мілн — уже повільніше — сказав, що, сподівається, "це йому не зашкодило".

Ця надія справдилася не повною мірою. У своїх мемуарах Крістофер пояснював:

"На жаль, вигаданий Крістофер Робін відмовлявся помирати, а в самого Крістофера — його реального прототипа — стосунки з персонажем не завжди складалися добре".

У шкільні роки цей зв'язок із літературним героєм став для нього "болючим місцем, яке, здавалося, ніколи не загоїться" — і все через його надзвичайну, паралізуючу сором'язливість.

Згодом, коли Крістофер став дорослим і намагався знайти роботу, додаткові проблеми виникли через ревнощі.

Хоча здавалося, що батько досяг успіху власними зусиллями, Крістофер задавався питанням: "Чи справді лише власними? Чи не доклався і я до цього?"

Він відчайдушно прагнув позбутися того, щоб його вічно асоціювали з Крістофером Робіном.

Власник будинку, де пройшло його дитинство і де розгорталися події історій про Вінні-Пуха, розповів BBC у 2002 році, що кілька десятиліть тому запрошував Крістофера в гості.

"У відповідь він надіслав досить неприємного листа, в якому заявив, що ніщо не змусить його знову переступити поріг цього будинку".

У 1979 році Крістофер справді повернувся до лісу Ешдаун, щоб зіграти у "гру з паличками" (розвагу, у яку він грав колись і яка стала відомою завдяки книжкам).

Проте вісім років по тому — вже після того, як він допоміг місцевій раді викупити ліс, аби зберегти його, — він усе ж зізнався, що бути відомим як "хлопчик із ведмедиком" було для нього тягарем. Він розповів, що справлявся з цим, "переважно уникаючи таких розмов і тікаючи, коли люди порушували цю тему".

Примирення

Утім, під кінець життя Крістофер примирився зі справою свого батька — але не з тим дискомфортом, який принесла йому небажана слава.

"Він зрештою прийняв той факт, що батько насправді був до нього прив'язаний і навіть гадки не мав, що станеться згодом", — розповіла в 2002 році в інтерв'ю BBC Енн Твейт, біографка А. А. Мілна.

Крістофер розумів: книжки про Вінні-Пуха, ймовірно, були для його батька способом подолати прірву між ними в ранні роки — можливістю висловити те, чого інакше він сказати не міг.

"Серце мого батька залишалося замкненим на всі ґудзики протягом усього його життя, — писав Крістофер у своїх мемуарах. — Він мав глибокі почуття, але тримав їх у собі — або ж, будучи письменником, давав їм вихід у своїх творах. Утім, навіть там він їх маскував… і так, усі його печалі, вбравшись у блазенський ковпак із дзвіночками, поставали в образі віслючка Іа-Іа".

Крістофер визнавав, що почав сприймати Вінні-Пуха як спосіб, у який його батько намагався знайти з ним спільну мову.

"Сьогодні люди іноді кажуть мені: "Як же тобі пощастило мати такого чудового батька!" — припускаючи, що, раз він писав про мене з такою любов'ю й розумінням, то, мабуть, і грався зі мною з такою ж любов'ю та розумінням".

Проте, як писав Крістофер: "Мій батько був творчою людиною, і саме тому, що він не вмів гратися зі своїм маленьким сином, його прагнення близькості знайшло вихід в іншому — він почав писати про нього".