Фотограф, який закарбував історію

Фотожурналіст Стівен Шапіро зробив історичні знімки Мухаммеда Алі, Девіда Боуї і Мартіна Лютера Кінга. Він розповів BBC Culture про свої улюблені світлини, деякі з яких досі були не відомими широкому загалу.

Боуї, обкладинка альбома Low, Нью-Мексико, 1975

У 1974 році американський фотограф Стів Шапіро отримав дзвінок від менеджера Девіда Боуї. "Він подзвонив мені і сказав: "Стів, а ти не хотів би сфотографувати Боуї?" І перш ніж він встиг закінчити речення, я відповів "так", – розповідає Шапіро в інтерв’ю BBC Culture.

Світлини з цієї 12-годинної приватної фотосесії пізніше прикрасили обкладинки альбомів Low і Station to Station, але більшість з них так ніколи й не опублікували. Ці рідкісні знімки зараз виставляються в лондонській галереї Atlas в рамках виставки "Герої". Вони також увійшли в книжку "Боуї".

Серед інших експонатів виставки "Герої" – відверті знімки Мухаммеда Алі, Роберта Кеннеді і Мартіна Лютера Кінга. Сам Шапіро називає себе "не лише документалістом, але й активістом", а його знімки закарбували не лише найвпливовіших особистостей новітньої історії, але й найважливіші моменти в їхньому житті.

Боуї з книжкою "Кітон", Нью-Мексико, 1975

"Я фотографував Бастера Кітона в 1964 році, і він був тоді вже в поважному віці. Семюел Беккет (ірландський письменник. – Ред.) рідко бував в Америці, але того року він приїхав на зйомки "Фільму" за участю Кітона. Вони були два різних світи. Беккет – інтелектуал та інтроверт, і душа компанії, дотепник Кітон".

"У більшій частині стрічки Кітона було знято зі спини. Актор, який в німих фільмах носив прізвисько "Велике кам'яне обличчя", з'являється лише наприкінці фільму".

Боуї обожнював Кітона. "Коли під час фотосесії я випадково згадав, як фотографував актора, Боуї це дуже збентежило, оскільки Кітон був його героєм", – розповідає Шапіро. "Я думаю, що вони чимось схожі. Боуї створив свою особистість, він постійно змінювався і розвивався, а Кітон завжди сам робив усі трюки. Вони обидва блискуче вигадували нові речі і блискуче їх втілювали".

Блакитний Боуї, Нью-Мексико, 1975

Цей знімок, який Шапіро знайшов під час підготовки шоу в Чикаго, є одним з його найулюбленіших. "Я знайшов його серед діапозитивів, чомусь я не звертав на нього уваги раніше. Ми надрукували їх розміром 100х125 см для прем'єри шоу, і цей знімок раптом став улюбленим зображенням кожного".

Не зважаючи на постійні зміни образів музиканта, фотографу вдалось зробити кілька несподівано відвертих і щирих знімків. "На них скоріше Девід, ніж Боуї, в сенсі, що на цих світлинах за яскравими костюмами і персонажами, як-от Зіггі Стардаст, ви бачите людину ... реальну людину. Можливість зробити таке приносить велике задоволення".

Боуї, "Людина, яка впала на Землю", 1976

Цей знімок Шапіро зробив на знімальному майданчику стрічки "Людина, яка впала на Землю". Пізніше Боуї обрав його в якості обкладинки для свого альбому 1976 року Station to Station. В оформленні альбому було використано й інший знімок з фотосесії 1974 року. На ньому Боуї в костюмі, який ми знову побачимо кілька десятиліть по тому, невдовзі перед смертю музиканта.

"Девід взяв темну сорочку одного з моїх асистентів, – розповідає Шапіро. – Через 15-20 хвилин він вийшов із вбиральні. Він намалював на всьому своєму одягу діагональні смуги і пофарбував у білий носки черевиків. Він також намалював на білому екрані позаду кола, спіралі і дерево життя з Кабали. Це нас здивувало, адже ми думали, цей екран просто для відбиття світла"

Через 40 років музикант знову одягнув цей костюм у відео на пісню Lazarus, яке вийшло незадовго до його смерті. "Він безперечно відчував, що йому залишилось небагато часу, і вочевидь, цей образ мав величезне духовне значення для нього".

Шепіт, "Хрещений батько", 1971

На той час, коли Шапіро фотографував Боуї на зйомках "Людини, яка впала на Землю", він вже був досвідченим кінофотографом. На початку кар'єри він співпрацював з ілюстрованими журналами, як-от Life, Look і Paris Match, але коли в 1970-і їхня популярність зменшилась, Шапіро прийшов у кіно.

Після фотосесій на знімальному майданчику "Опівнічний ковбой" в 1969 році, Шапіро запросили на зйомки за лаштунками "Хрещеного батька". Студія сумнівалась, чи варто брати Марлона Брандо на роль Дона Корлеоне. "Три проби виявилася не дуже гарними, – згадує фотограф. – До того ж, Брандо мав репутацію людини з важким характером та й стан його здоров'я залишав бажати кращого".

Творці фільму намагалися до останнього зберегти в таємниці участь Брандо в фільмі. "Раптом він повернувся до натовпу, і я побачив електрику його погляду, він заговорив і я почув Брандо зі стрічки "В порту". "Там хтось із камерою", – рикнув актор, і я був вражений, наскільки миттєво він перевтілився в боса мафії".

Джоді переходить вулицю, "Таксист", Нью-Йорк, 1975

Хоча Брандо нерідко забував слова ролі – текст доводилось прикріпляти на стіну студії – він неперевершено імпровізував. "Навколо студії вешталось багато бродячих кішок, – згадує Шапіро. – говорить Schapiro. – Одного разу Френсіс Форд Коппола кинув кішку на коліна Брандо, впевнений, що той вигадає, що з нею робити. Так з'явився всім відомий образ, але це була чистої води імпровізація".

Шапіро також працював на зйомках "Таксиста". Фотограф розповідає, що це було два абсолютно різних досвіди. Коли на зйомках "Хрещеного батька" вимикали камеру, всі почувалися дуже розслаблено, жартували, блазнювали. Коли я вперше заглянув у кімнату Брандо, він показав мені язика, на якому був маленький шматочок паперу зі словами "пішов ти". Це було дуже дотепно...

З "Таксистом" усе було інакше. Роберт де Ніро насправді провів місяць за кермом таксі в Нью-Йорку, щоб підготуватися до ролі. Він вжився в роль зсередини й ззовні, і перебував в образі навіть тоді, коли камера не працювала. Атмосфера на знімальному майданчику була якась пригнічена. Весь фільм мав геть інший настрій".

Мухаммед Алі, Монополія, Луїсвілл, Кентуккі, 1963

Шапіро розповідає про роботу з легендарним боксером. "Я фотографував Мухаммеда Алі, тоді ще Кассіуса Клея, в будинку своїх батьків після перемоги на турнірі "Золоті рукавички". Вдень він боксував сам із собою або грав у "Монополію" з сусідніми дітьми в районі та їздив з ними на велосипеді.

Шапіро завжди вдавалось зробити так, щоб люди почувалися невимушено під час зйомки. Це надавало його славетним знімках такої відвертості і щирості. "Найкращі можливості відкриваються, коли ви тихо стоїте обіч і чекаєте на емоційну ситуацію. Той момент, який раптом відкриває справжню людину. Ви не повинні багато говорити, адже йдеться не про вас", – відзначає фотограф.

Мартін Лютер Кінг очолює марш, Сельма, штат Алабама, 1965

"Мені пощастило. Я завжди отримував замовлення на фотографії знаменитостей або мене захоплювали люди, які згодом ставали дуже впливовими особистостями в світі політики, розважальної індустрії або боротьби за права людей", – зазначає Шапіро.

Біографія фотографа свідчить про його давній інтерес до соціальної документалістики. Його кар'єра пішла вгору після того, як його знімок, зроблений в таборі для робочих мігрантів в Арканзасі, потрапив на обкладинку New York Times і змусив владу провести в табір електроенергію.

У 1965 році Шапіро зняв серію світлин під час маршів "від Сельми до Монтгомері" (марші за виборчі права темношкірого населення Америки. – Ред.). На одному знімку з тієї серії немолода чорношкіра жінка тримає лозунг з написом "Зупиніть вбивства поліцією". І саме такі лозунги ми бачимо в США й зараз. Ця світлина 1965 року – сьогодні не менш актуальна, ніж тоді.

Після вбивства Мартіна Лютера Кінга журнал Life запропонував Шапіро поїхати в Мемфіс. "Спочатку я пішов у нічліжку, в якій застрелили Кінга, і де нападник ховався у ванній кімнаті. Я сфотографував чорний відбиток долоні на стіні, який вочевидь належав убивці, – розповідає Шапіро, – потім я відвідав готельний номер, у якому він жив. Двері відчинив один з його помічників. Я побачив книжки доктора Кінга, кавові філіжанки. В кімнаті працював телевізор, і раптом фотографія Кінга з'явилась за диктором. Я закарбував все це в одному знімку. Це було дуже символічно. Людина пішла з життя, але її речі залишилися, і його дух все ще витав над нами і говорив з нами".

Роберт Кеннеді, Південна Америка, 1964

Шапіро подорожував разом із Робертом Кеннеді під час його президентської кампанії 1968 року, і мав нагоду ближче познайомитись з політиком, що, на його думку, сприяло якості фотожурналістики того часу.

"Це був неймовірний час для фоторепортера, ми мали можливість робити знімки, сповнені емоцій, які відбивали дух людини", – казав фотограф журналу Time. – Я багато часу проводив з людьми. Боббі Кеннеді вирушив у Південну Америку на чотири тижня, і я поїхав з ним. Коли я сильно захворів там, Етель Кеннеді принесла мені піжаму Боббі. Я подружився з Боббі, але так було з кожним, хто працював з ним – його обожнювали".

Фотограф відчуває велику вдячність за те, що доля надала йому шанс зустріти таких людей, як Кеннеді. "Він був справжній політичний діяч, розумний, з бажанням турбуватись про людей і він також вмів грати за правилами великої політики". Шапіро вважає вбивство Роберта Кеннеді ключовим моментом в історії США. "Я думаю, він змінив би Америку в значній і важливій мірі, але цього не сталося".

Громадянські права, Марш у Сельмі, 1965

Шапіро пояснює, що робить персонажів його світлин героями. "Кожен з них мав величезну харизму – вони вплинули на нас як політики, діячі культури або борці за соціальні права. Це могли бути не лише знаменитості, але й звичайні люди".

"Дивно, але я й досі знаходжу неопубліковані знімки, як цей, зроблений на марші в Сельмі. Коли працюєш на Life, ваші фотографії того ж вечора потрапляють до лабораторії журналу. Там їх обробляють, а ви можете бути в іншому місті і не завжди бачите негативи", – пояснює фотограф.

"Коли я рік-півтора тому укладав книжку з фотографіями, я продивлявся свої "контрольки" (роздруковані аркуші з негативами. – Ред.)… І я знайшов цю неймовірну світлину з початку маршу в Сельмі. На знімку – Ендрю Янг, доктор Кінг і Джон Льюїс, які очолюють марш".

"Ви бачите на задньому плані, що там було не більше 300 людей, яким дозволили пройтись вздовж траси від Сельми до Монтгомері. Коли вони дісталися Монтгомері, на марші було вже понад 25 тисяч учасників. Але завжди вважалось, що за зміну в виборчому законодавстві США ми маємо дякувати саме цій маленькій групі людей. Це дивовижна фотографія, але її чомусь ніхто не помітив, навіть я".

<italic>Прочитати <bold><link type="page"><caption> оригінал</caption><url href="http://www.bbc.com/culture/story/20160616-the-man-who-captured-history" platform="highweb"/></link></bold> цієї статті англійською мовою ви можете на сайті <bold><link type="page"><caption> BBC Culture</caption><url href="http://www.bbc.com/culture" platform="highweb"/></link></bold></italic>.